>>>W H Y T R A N S L A T O R F A C E B O O K

середу, 3 вересня 2014 р.

Ульріка Шернборґ: "Сльози дерева ізапі" (уривок)


УЛЬРІКА ШЕРНБОРҐ
СЛЬОЗИ ДЕРЕВА ІЗАПІ (УРИВОК)

Тут хтось є?
     Раптово накриває відчуття, ніби за тобою спостерігають. Гедвіґ схоплюється, розгинається, стоячи на квітковій грядці. Рвучко озирається: велика вілла, місто внизу, посутеніле небо. Проте навколо все, як було.
     Кишені її спідниці повні яблук, вона починає збирати зрізані троянди – коричневі обпалені голівоньки, що кивають на своїх висушених стеблах, і кладе їх до плетеного з лози кошика. Трава набула осіннього відтінку срібла, і вона відчуває вологу під своїми голими коліньми, але сонце усе ще гріє. І вілла чекає.
     Вілла Сілберблік.
     Вона дивиться на долину – темна маса листя і відчуття глухої тривоги. Внизу, над згромадженням каркасів будинків, зависла хмара диму. Може, на зміну погоди? Вона натягує плетений светр із закороткими рукавами і квапливо проводить рукою по волоссі. Перестрибує через низький мур і, прямуючи до кам’яних сходів, відчуває, як під ногами пружинить килим трави. Тоді вона зауважує перші важкі краплі дощу, що відбиваються від тильної сторони долоні.
     Вона швидко заходить крізь прочинену хвіртку, не зупиняючись у закинутому залі з модерним мистецтвом. Минає комору і нарешті опиняється на кухні. Зачиняє за собою двері, кладе рано достигле яблуко на мармурову мийку, опускається на стілець так, ніби їй щойно вдалося уникнути когось або чогось.
     Уже три місяці вона живе у віллі, яку ділить разом із знаменитою старезною жінкою та її ветхими слугами. Криста і… Фелікс? Фелікс – один старий, який ходить, опираючись на ціпок, і всміхається найкрасивішою з усіх беззубих усмішок. Але від нього сильно тхне сечею. Цей постійний запах сечі, що шлейфом тягнеться за ним, ніби легкий туман. Ще є хлопець її віку – худий судетський німець зі скуйовдженим волоссям. Він стверджує, що його звати Томас, і що він – садівник, і ночує у старій повітці – такій розваленій будівлі у глибині саду, яка стояла на цій ділянці землі ще задовго до того, як збудували віллу. За обідом він заледве щось промовить, але кокетливо позиркує в її бік. Його карі очі жадібно виблискують, і, незважаючи на свою нікчемність, він проходжується будинком з виразом гордого правовласника. Вона вважає його привабливим, але з цієї ж причини не наважується йому довіряти. Ану ж він шпигуватиме за нею? Одного пообіддя їй удалося спіймати його у бібліотеці, де він з хитромудрим виразом на обличчі торкався пари тканинних палітурок. Коли вона необережно зачепила табурет, і той з гуркотом перевернувся, він підвів погляд. Усміхнувся, така швидка натягнута усмішка.
     Вона прямує коридором далі, до приватної частини. Жінка на ім’я Елізабет Ніцше простягнулася на дивані у своїй великій опочивальні. На її голові – пляма білої мережки, на невеликому столику лежать маленькі круглі окуляри з товстими лінзами. Кілька сивих пасем волосся повільно ворушаться від подувів вітру з відчиненого вікна. Коли вона чує наближення Гедвіґ, схоплюється і повертає голову у бік того, що її потривожило. Така тепер у Гедвіґ робота. Життя іншої людини, чи точніше – його уламки. Кожну четверту годину вона читає вголос книги і публікації, які вибирає стара. Брошури і памфлети на політичну тему або романи відомих письменників. Лише зрідка нетерпляча роботодавиця вимагає читати те, що написане у публікаціях її славетного старшого брата Фрідріха, і Гедвіґ потай за це їй вдячна.
     Вона побоюється його, незважаючи на те, що останки генія під мармуром на кладовищі у Рюкені уже давно точить хробак. Але його погруддя знаходиться на нижньому поверсі. Поруч стоїть інша, навіть страхітливіша скульптура в мініатюрі, що зображує обожнювану персону в інвалідному візку. Звісно, він не виглядає хворим. Його очі не скошені, слина не скапує на артистично переплетені пальці. Художник схопив строгий дух, звернений у далечінь погляд, захмарене від перенасичення земними справами чоло.
     Зранку вона мусить закапувати піпеткою кілька капель безбарвної рідини у нерухомі очі старої. В останні роки свого життя велика Елізабет Ніцше, яку новопризначений канцлер Адольф Гітлер назвав матір’ю Німеччини, практично осліпла; райдужна оболонка ока покрилася сіруватою плівкою, і навіть хірург у Наумбурзі не зміг її видалити. Гедвіґ допомагає їй одягати старомодні сукні з чорної тафти, які стара так любить носити. Вона дивиться на свої юні руки на фоні темної тканини і тремтить. Чіпляє маленький чепчик мережива на тім’ї старої, допомагає нанизати персні на покручені пальці. Жадібні руки, думає вона. Руки, які вже давно нічим не зайняті, але не хочуть послаблювати хватку, не хочуть випускати свою здобич.
     Вона допомагає їй з окулярами, стара у той час щось бурмоче, довгі незрозумілі тиради, ніби намагається щось розгледіти у минулому, якесь життя, що руйнується серед тіней, життя у якихось бозна-де джунглях – затонулий рай.
     – Що? – роздратовано запитує стара, устаючи на ноги. – Що таке?
     Через кілька днів над Веймаром затягується дощова погода, це змушує усіх залишатися у будинку. Гедвіґ порається на кухні, де мовчазна Криста нарізає шматочками червону капусту і готує її на вині та сиропі. Кімнатою поширюється густий дух, волохатий, ніби невипране вовняне пальто, і старий запах сигар.
     – Ти так собі це уявляла-думала?
     Голос матері з тріскучої телефонної лінії звучав суворо. Тепер цей голос став її власним, він перемелювався усередині її голови. Стрімголов покинути Швецію. Навіть не зуміти пояснити чому, та ще й до всього саме тоді, коли криза в Європі здавалася неминучою. Чи звучав голос матері ще й недовірливо? Після розмови вона не могла сказати напевне. Проте вона пам’ятає, як неправдоподібно звучали її власні пояснення, як вона плакала, коли повішала слухавку. Вона сказала, що отримала місце через посередництво. Але не назвала імені посередника. Це на краще. Матір всеодно ніколи б не зрозуміла, як Гедвіґ вдалося завести такі впливові знайомства. Вдома, у селі, життя минало своїм спокійним плином.
     Коли вона заплющує очі, бачить матір, яка метушиться між тазом з немитим посудом і хлівом. Бачить кам’яний мур, який відділяє поле від лугу, і перелаз, де вони часто стояли, взявшись за руки – вона і хлопець, за якого її сватали батьки. Його звали Арвід. Усі вважали, що вони повинні одружитися. Але згодом вона передумала. Арвід був таки доволі непоганим, трохи неквапливим і повільним. Він готувався перейняти господарювання на фермі своїх батьків. Правду кажучи, вона прагнула того ж. Та враз якась тривога, гарячка завирувала в її крові. Вона усвідомила, що повинна вибиратися геть звідси, навіть, якщо це означало б втечу.
     Яким було здивування, коли вона розповіла, що збирається до міста, шукати роботу на фірмі. Її мати вважала всіх міських дівчат непутящими – для них єдиним способом заробити собі на життя було піти на Кунґсґата і продати себе тому, хто запропонує вищу ціну. Певним чином, вона мала рацію – навіть більше, ніж Гедвіґ хотілося б визнати, коли через рік вона сиділа у своїй орендованій кімнаті й перелічувала «стрілки» на шовкових панчохах. У неї не було грошей, щоб купити нові, а після того, як вони разом з Віван і Доріс впроголодь пережили першу зиму, Гедвіґ почала роздумувати чи не приєднатися їй до ряду жінок перед універмагом PUB.
     Більшість із них все ще виглядали рум’яними і здоровими. Деякі мали гарний одяг. Вони завжди чекали тієї пори, коли зачиняться кінотеатри та театри, їм належали опівнічні години, тоді вони починали грайливо красуватися. Їх підбирали пани у хутрах, які проїжджали повз на автомобілях. Хихотіння розходилося луною між фасадами будинків. Тепер вони сміятимуться всю дорогу до ощадбанку, – промовила не без заздрості Віван.
     Отож, минув ще один рік, і ось – поїздка до Німеччини. Отримане місце праці і разом з тим можливість навчитися мови та нових звичаїв. Спосіб вибратися у світ. Вілла з високими дубами і висадженими кипарисами. Мухи на кухні. Минулої осені у цей час вона сиділа у човні перед одним з островів архіпелагу і дивилась, як темна вода плине між пальцями. Потім – тягуча мертва пора, сльота на стокгольмських вулицях, великі чоловічі руки з грубо обстриженими нігтями. Коли вона зажмурюється, перед очима вони: разом. Вона нахиляє шию. Яка невинна шия була у тієї дівчини. Вони кудись прямують, вона і він, до того готелю з брудними парадними вікнами, де у нього знайомий портьє. Патрисія. Звісно, саме так називався той готель.
     Минула зима видалася неймовірно холодною, навіть серце дерев’яніло від морозів. Риддарф’єрден покрився кригою. Але в готелі було тепло, таке п’янке, тривке тепло. Він промовив: як же вони тут накочегарили. Сміх звучав низько і трохи тріскуче у дисканті. Коли він усміхався, на чолі в нього з’являлася поперечна зморшка. Та загалом виглядав по-хлоп’ячому. Він доволі міцно взяв її за шию, коли вони піднімалися застеленими потертими килимами сходами. Перед дверима нахилився уперед і ледь підштовхнув її, перш ніж ущипнути за соски. Вона схлипнула, якось безвольно протестуючи. Від цього він лише голосніше розсміявся.
     Він розлігся поверх коричневого покривала, так, як був, не знявши пальто, лише поскидав черевики. Зачекай трохи, – сказала вона. Замість того, щоб прилягти біля нього, підійшла до вікна. Не думаючи про те, що мало статися, запхала до рота вказівний палець.
     – Давай швидше, – підганяв він. Голос його звучав хрипко.
     Коли вона знову розплющує очі, то зауважує, що стара подає їй знак. М’язи її обличчя насилу рухаються, ця жінка рідко посміхається. Сувора. Впливова. Бюст брата на нижньому поверсі, розташований, ніби на вівтарі. Перед ним хочеться покласти квіти. Гору квітів – таку високу, щоб затулити мертві кам’яні очі.
     – Хто Ви? – кортить їй запитати у фрау Елізабет.
     Але вона прикушує язика. Той, хто не бажає оповідати про себе самого, не має права ставити запитання. Вона м’яко бере стару за лікоть і веде її сходами донизу, в бібліотеку. Полиці, якими заставлені стіни, прогинаються під вагою книг, успадкованих і придбаних, але в основному подарованих. Книги прибувають чи не щодня у коричневих пакетах без зворотної адреси. Завдання Гедвіґ – відкривати пакети, діставати томи та вносити їхні назви до списку, сортувати книги на вже переповнених полицях.
     – Мою працю, – гордо каже стара і озирається довкола.
     Тоді сідає у крісло-качалку, спинка якого прикрашена різьбленими з дерева фігурками, і простягає руку до стосу кореспонденції. Вона нетерпляче киває.
     – Все в порядку. Можеш іти.
Пер. Софія Волковецька

*